Не маючи нічого, студенти Назар і Тоня мали все. За шість років, що були парою, вони закінчили Прикарпатський університет, знайшли роботу, працювали і багато чого здобули. Але зараз їй одній все це непотрібно. Найважливіша для неї річ – це авокадо у горщику біля вікна, що дивом виросло зі звичайної кісточки, яку якось Назар жартома поклав у землю. А друга важлива річ – великий сухий букет троянд, який він подарував Тоні у листопаді 2022-го, коли вони востаннє бачилися перед його від’їздом на Схід.
Він
Назар Гавриш закінчив школу з золотою медаллю і навчався на факультеті математики та інформатики. Спочатку у 2018 році здобув ступінь бакалавра зі спеціальності прикладна математика. А одразу після закінчення бакалаврату вступив у магістратуру. Ще задовго до того, як в 2019 році отримав диплом магістра-математика та прикладного програміста, Назар почав успішно розробляти програмне забезпечення. Крім того, ще під час навчання на бакалавраті пішов паралельно вчитися на військову кафедру.
«Він казав, що це його обов’язок, — розповідає наречена Назара Тоня Мельничук. – Я була присутня, коли він складав присягу і бачила, наскільки це для нього було важливо. У двадцять років він говорив мені такі речі, які я тоді просто не могла зрозуміти. Він казав, що це один з кращих способів померти – померти за ідею, за своїх рідних, коханих. Що поки більшість боїться, ці люди знають, за що вмирають. За те, щоб війна не прийшла сюди і їхні діти не ховалися по підвалах, щоб ми могли жити так, як жили до цього. У 2017 році у нього були такі погляди. Ще тоді він казав, що якщо буде потрібно, він піде захищати країну».
Під час однієї з таких розмов дівчина не витримала і запитала Назара: «Я тобі дорожча за Україну: так чи ні?». Хлопець подумав і відповів: «Тоню, ти мені найдорожча в світі, але я хочу прожити своє життя правильно».
І він прожив гідно свої 25 років.
Він постійно їздив у рідний Тлумач, допомагати батькові на пасіці. Любив дітей, навчив племінників Тоні кататися на велосипеді та грати в шахи. Щодо своїх майбутніх дітей, то відкладав їх появу на потім, адже хотів «виховати їх правильно, дати все необхідне для дорослого життя».
Добрий, людяний, щирий. Він любив творчість Ремарка. І взагалі багато читав про війну. Тож він добре знав, що таке війна. Як відчував, що їх зустріч є неминучою.
На відміну від багатьох колег-програмістів Назар був жайворонком. Він рано вставав, виходив на пробіжку, займався спортом. Тож і про початок повномасштабної війни дізнався на світанні першим. Скрізь сон Тоня почула його телефонну розмову з батьком, аж раптом Назар прийшов до неї і сказав, що почалось.
Після першого вибуху у Франківську він разом з Тонею спочатку стояв в оціпенінні біля вікна і дивився на людей, які з речами кудись поспішали. Потім також вийшов на вулицю. А коли повернувся, то було зрозуміло, що всі рішення прийняті.
Спочатку Назар оглянув квартиру у пошуку найбільш безпечного місця. Потім домовився з Тонею, як вони зустрінуться у разі «чогось страшного», відпустив її на роботу і сам сів працювати.
Але з кожним днем йому все важче було виконувати роботу. Він відчував, що має бути не тут.
«Коли я благала його нікуди не йти, він дивився на мене зі сльозами на очах і казав: якщо я залишуся, сховаюся, як я потім дивитимусь в очі своїм дітям?!», — плаче Тоня, згадуючи як коханий у найстрашніші перші ночі війни міцно обіймав її вночі, закриваючи собою від вікна та сподіваючись, що нічого не прилетить.
Про те, що він пішов до військомату, Назар не сказав нікому. Тільки написав смс коханій: «Сьогодні ще можна десь підстригтися?»… До тата він прийшов вже із повісткою у руках. А наступного дня з речами поїхав знову до військомату.
Вийшов звідти до Тоні страшенно розчарований, бо сказали, що його викличуть пізніше. Він ходив вночі на чергування у тероборону Франківська і знову зміг працювати, бо жив надією і чекав на виклик. Коли по нього прийшли, бабуся сказала, що не знає де онук. Коли про це дізнався Назар, він розсердився і відразу поїхав у Тлумач, де формували стрілецький батальйон. Весь квітень минулого року він з побратимами навчався на Прикарпатті. Одного разу його відпустили на цілий вихідний додому, а наступного дня вони поїхали на війну.
Він не любив фотографуватися. Але перед від’їздом попросив якусь незнайому людину зробити їх світлину разом з коханою на тролейбусній зупинці, де вони довго прощалися завдяки багатогодинній повітряній тривозі.
Він постійно дзвонив і писав їй. Заспокоював. Хотів, аби Тоня спокійно працювала і не сумувала без нього. «Мені простіше, коли я знаю, що у тебе усе добре і ти радієш життю», — писав Назар.
У листопаді з величезним букетом троянд він приїхав у відпустку на тиждень. Тоня зустріла його домашнім затишком, який він попросив її облаштувати в їхній домівці. «Тільки 7 днів ми снідали разом за нашим новим столом та дивились серіали, сидячи на нашому новому дивані», — згадує дівчина.
А після цього з Чернігівської області, де він на чолі кулеметного взводу тримав оборону, Назара з побратимами відправили на Схід. Але він нікому не сказав куди саме.
– Ти в безпеці?
– Плюс-мінус. Тут трохи спекотно.
– По погоді чи обстановці?
– Обстановці.
– Це Схід?
– Плюс-мінус.
От і вся розмова про війну.
Він востаннє розмовляв з Тонею 4 лютого. Це була важлива для них дата, адже рівно рік тому він зробив коханій пропозицію. Під час тієї розмови він попередив, що можливо буде певний час без зв’язку. І знову казав їй, як сильно кохає і що все буде добре. Він обіцяв, що повернеться додому. Що вони зможуть жити своє спокійне сімейне життя…
Вона
Тоня Мельничук після навчання на бакалавраті на кафедрі біохімії та біотехнології Прикарпатського університету вступила відразу в дві магістратури – на рідний природничий факультет і на факультет іноземних мов. Паралельно з навчанням працювала у лабораторії Медекс.
Вона зустріла Назара 8 березня 2017 року на студентській вечірці. Наступного дня на першому побаченні біля Ратуші вона отримала від нього фіолетові тюльпани.
Цю першу весну їх знайомства вона жила у досить незвичному режимі, що був продиктований його курсами з програмування, які тривали щодня з 18 до 20 години. Отже після їх закінчення на дев’яту вечора вона бігла на побачення з коханим. Гуляла з ним містом, розмовляла і не могла набутися разом. Потім опівночі він проводжав її додому аж на Пасічну і вертався пішки в Угорники, де мешкав. Тоня приходила додому і до третьої ночі вчилась. Зранку йшла на пари, потім залишалась виконувати роботу в лабораторії. Повертаючись додому, лягала спати на дві годинки, щоб прокинутися о восьмій вечора і знову бігти на побачення.
«Які ж це були безтурботні часи! У нас нічого не було. Але у нас були ми! І це було найважливіше!», — згадує дівчина.
Назар освідчився Тоні 4 лютого 2022 року. Вона мріяла про весілля у вересні. 23 лютого вона вечеряла разом з ним і будувала нові плани дорослого життя. Адже напередодні Тоня отримала свої дипломи магістра і зробила кілька фото з одногрупниками на пам’ять про закінчення університету. Настрій у дівчини був пречудовий. Вона була переконана, що відтепер на неї чекає лише щасливе майбутнє разом з коханим.
Наступного ранку її розбудили гучні телефонні розмови, а потім вона почула від нього: «Тоню, почалась війна». Від тієї хвилини вона жила у постійному страху та жахливій тривозі.
Вона бачила, що йому важко: «Я зрозуміла, що не можу більше відмовляти його, я можу тільки прийняти його вибір»…
Коли після його першого повернення з військомату, вона збирала Назару речі, не було жодного розуміння, куди він їде. Однак того разу він нікуди не поїхав. І вона тихо раділа. Тоня сподівалась, що все минеться. Але дуже скоро вона вже вдруге збирала його речі. Він йшов до стрілецького батальйону. Навчалися хлопці на Прикарпатті. І вона чекала його вдома раз на тиждень. Це тривало весь квітень минулого року. Вона майже щодня у цей період ходила по воєнторгах і шукала необхідні йому різні речі. Але настав день, коли Тоня почула від нього страшне: «Ми їдемо».
Вона не могла звикнути жити без нього. Пізніше зрозуміла, що єдиний спосіб підтримати Назара – це, щоб він знав і відчував, що у неї все добре. Новини про відносно спокійну ситуацію на Чернігівщині, де він служив командиром окремого кулеметного взводу, сприяли цьому.
У листопаді, коли вони розмовляли телефоном, хтось з побратимів покликав Назара вечеряти. Той відповів, що не хоче і вона почула жартівливе: «Ну тож поїдеш додому голодний!». Так розкрився сюрприз, який він хотів зробити коханій, і вона дізналася, що скоро він приїде у відпустку.
Вона з нетерпінням чекала і не могла вигадати, чим же таким смачненьким його нагодувати, хоча ніколи не захоплювалась готуванням їжі.
Троянди, які він подарував їй тоді і досі стоять на її кухні. Хоча пізніше, коли він вже знову поїхав, то сміявся з коханої. Мовляв, та викинь вже їх, а вона відповідала: «Коли приїдеш з новим букетом, сам їх викинеш».
Під час цієї останньої зустрічі їй знову було дуже страшно. Бо стало відомо, що з Чернігівщини він мав їхати на Схід.
Після Різдва прийшла звістка, що йому дадуть лише одну відпустку цього року. Вони разом вирішили, що найкраще її використати на його день народження 19 квітня. І від січня вона почала рахувати дні до квітня.
4 лютого 2023 року. Вона пам’ятає кожне слово їх останньої розмови і шкодує, що не записала її, хоча їй того разу чомусь дуже хотілося це зробити. А потім він зник: «Я тисячу разів повторювала собі, що він попереджав, що їде на завдання. Мені навіть наснилося, що він відповів. Але то був лише сон».
І коли чекати забракло сил, вона почала шукати його через всі контакти, що тільки мала. Тоді від дружини побратима Назара дізналась, що він у Бахмуті. Після цього було ще багато дзвінків іншим людям та від інших людей, аж поки 8 лютого не з’явилась інформація про те, що 5 лютого Назара було важко поранено, прооперовано та відправлено у госпіталь до Дніпра.
З’явилась надія. Тоня вже планувала їхати у Дніпро і намагалась не відповідати собі на запитання, чому коханий їй не дзвонить, коли ранком зателефонував його тато і сказав Тоні, що Назар помер у лікарні ще 6 лютого.
Вони
Їх кохання було наче з якоїсь романтичної книжки або фільму про любов. Лав сторі, що трапляється одна на мільйон. «Я ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Але зі мною це сталося! З першого побачення ми зрозуміли, що будемо разом», — розповідає Тоня.
На тій студентській вечірці, де вони познайомилися, вони відразу сподобалися одне одному. І вони зустрілися наступного дня і за рік вже стали жити разом. Їх щастя тривало 6 років. Вони багато чого планували. І відгуляти весілля у вересні 2022, яке відклали. І поїхати у медовий місяць. І завести кошеня. І зустріти разом новий 2024 рік. Можливо вже у країні, що перемогла…
Вона не зразу повірила, що «їх» більше немає. Тоня тремтячими пальцями не з першого разу змогла набрати номер людини, яка перед цим повідомила батьку Назара про його смерть. Вона сподівалась, що цей чоловік помилився. Що це не Назар! Але почула жахливе: «У нас таких помилок не ставалось». І все одно не повірила.
Через певний час привезли тіло Назара. Це був він. Наступного дня був похорон. І все закінчилось.
Ще довго Тоні здавалось, що це лише поганий сон: «Я ходила в його військовій сорочці. Перед сном клала її на крісло. Прокидалась і думала, зараз подивлюсь на крісло, а там її немає. І це буде доказом, що то тільки страшний сон. Але я дивилась на крісло, а вона там була!».
«Назар був моєю найріднішою і найближчою людиною. Я могла втратити будь-кого і витримала б це, аби він був поруч. Тепер я наче одна в цілому світі. У нашому домі порожньо. Залишилось тільки авокадо в горщику, яке він колись посадив. Просто взяв кісточку і поклав в землю. Я казала, що воно не виросте, навіть не поливала. А воно виросло, бо він за ним доглядав! Відтоді він завжди піклувався, як там його авокадо. Я його поливаю і воно пускає листочки. Зараз це найважливіша річ для мене, я маю про нього дбати»…
Яна Стадільна, пресслужба Університету.
